Ось уже четвертий рік війна на сході України має уповільнений позиційний характер - як люблять говорити журналісти і дешеві військові експерти, «конфлікт низької інтенсивності». Про суть Мінських угод, які сформували такий характер російсько-української війни, ми вже писали . З тих пір ситуація на фронтах стабільна, втрати відносно невеликі, і найближчим часом кардинальних змін не очікується - якщо, звичайно, Путіна не клюне черговий смажений півень.
І тим не менше, за останні кілька місяців дещо змінилося.
Карта зони ООС на Донбасі
Зокрема, в квітні 2018 року Україна провела ребрендинг військової операції на Донбасі. Було оголошено про завершення антитерористичної операції - що цілком логічно і навіть занадто пізно, оскільки повномасштабні бойові дії проти російських військ і проросійських збройних колаборантів із застосуванням обома сторонами артилерії і бронетехніки, а з українського боку - ще й бойової авіації, вже в 2014 році перестали вписуватися в формат боротьби з тероризмом. Коротше, з 30 квітня це офіційно називається «Операція об'єднаних сил щодо забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації на території Донецької та Луганської областей», або - коротко - ООС.
Змінилася не тільки назва. Боротьба з тероризмом у нас перебуває у віданні Служби безпеки України, тому штабом антитерористичної операції (АТО) керувала СБУ, хоча, повторимося, сама операція носила цілком військовий характер. Тепер Об'єднаним штабом ООС і взагалі всіма справами в зоні проведення операції управляє армія.
Командування ООС очолює генерал Збройних сил України (ЗСУ) Сергій Наєв. Його Штабу підпорядковані практично всі силові та багато цивільних структури в зоні ООС - в тому числі СБУ, Служба надзвичайних ситуацій і так далі, аж до Державної фіскальної служби.
Командувач ООС генерал ЗСУ Сергій Наєв
Серйозною проблемою для Збройних сил України було обумовлене Мінській угоді обмеження на відкриття вогню по противнику. Тобто, по Мінським угодами, стріляти взагалі не можна. Але якщо противник стріляє - залишається або гинути під вогнем, або стріляти у відповідь. Однак цю саму «відповідь» слід було узгоджувати з вищим командуванням, і командування не завжди давало дозвіл, вважаючи за краще залишити рішення на совісті безпосередніх командирів батальйонів, рот і взводів - щоб на них же можна було звалити всю відповідальність. Тепер процедура узгодження відкриття вогню у відповідь серйозно спрощена, і противник отримує відповідь своєчасно і ефективно.
Змінено підхід до логістики і безпеки в зоні ООС. Раніше дороги Донецької і Луганської областей були просто утикані блокпостами. На кожному - довгі перевірки. Тепер з 147 блокпостів залишилося 43, пересування по областям спрощено. Однак в той же час журналістам і волонтерам потрапити в зону ООС стало складніше - потрібні допуски та дозволи.
Український блокпост на виїзді з Маріуполя
Таким чином, держава бере інформаційне і матеріальне забезпечення армії і цивільних в зоні ООС під свій монопольний контроль. Це, з одного боку, добре, оскільки були нерідкі випадки, коли журналісти і волонтери вели себе деструктивно, поширюючи неперевірену, недостовірну інформацію, демаскували позиції українських військових і займалися, свідомо чи по дурості, іншими недозволеними на війні речами. Але тепер і сумлінним волонтерам і журналістам надавати допомогу місцевому населенню і оприлюднювати порушення в армії стало складніше.
Посилення державного контролю в зоні ООС торкнулося не тільки логістики та безпеки. Ще в 2014 році держава турбується про проблемою українських незаконних збройних формувань - добровільних батальйонів, які були сформовані на початку війни для організації опору російської агресії. Ми не вкладаємо негативний сенс в слово «незаконні», а лише констатуємо юридичний факт: ці збройні формування - «добробати» - не мали легального статусу. Протягом наступного часу абсолютна більшість добробатов були або включені до складу офіційних підрозділів ЗСУ або Нацгвардії ( «Айдар», «Азов»), або розпущені - хто добровільно, а хто й примусово, під загрозою фізичної ліквідації.
Залишилися лише найбільші, організовані і мають неофіційну «дах» в силових структурах формування. Це Добровольчий український корпус «Правий сектор» (ДУК ПС) - воєнізоване крило однойменної ультраправої партії, і відкололася від ДУК ПС Українська добровольча армія (УДА) - бойове крило державницьких Ініціативи Дмитра Яроша, колишнього лідера «Правого сектора», який встав на більш лояльні до чинної влади позиції. Ці добровольчі формування виконували різні бойові завдання на лінії фронту за неофіційним погодженням з командирами бойових частин ЗСУ.
Переговори командувача ООС генерала Сергія Наєв і командира УДА Дмитра Яроша
Після вступу на посаду командувач ООС генерал Наєв заявив, що перебування на фронті непідконтрольних командуванню збройних формувань неприйнятно. Після чого провів зустрічі з командирами ДУК ПС і УДА, в ході яких запропонував цим формуванням різні варіанти легалізації - в рамках сил спецоперацій, служби в резерві, територіальної оборони та в розвідці. Також добровольцям було запропоновано брати участь в підготовці бійців прикордонної служби та територіальної оборони - досвід у них є, оскільки для підготовки власних бійців ДУК ПС і УДА мають високоякісні підготовчі центри та інструкторів.
Якою буде подальша доля цих правих добровольчих формувань, судити поки рано, проте держава чітко окреслила їм перспективу: або інтеграція в правове поле і де факто розчинення формальних цілісних незалежних бойових підрозділів в ЗСУ при збереженні політичних структур, або видавлювання їх із зони бойових дій з подальшою криміналізацією, кримінальним переслідуванням і ліквідацією.
Тепер про самих бойових діях. Мінські угоди не залишають простору для військового генія - лінія протистояння визначена, війна може бути тільки позиційної. Що залишається протиборчим сторонам? Перестрілки зі стрілецької зброї - там, де позиції досить близькі, - і артилерійські обстріли, які формально заборонені, виключно для того, щоб ця заборона порушувати.
Однак в Мінських угодах прописана ще й «сіра зона» - територія між зафіксованими в документах позиціями українських і (про) російських військ. Вона досягає іноді декількох кілометрів в ширину, на ній знаходяться населені пункти. Насправді ж, значну частину «сірої зони» контролюють або ВСУ, або окупанти. Час від часу українські війська проводять операції з витіснення противника з якої-небудь ділянки «сірої зони».
ВСУ привезли гуманітарну допомогу в звільнений від російських окупантів селище Гладосове під Горлівкою
Зокрема, таким чином ВСУ взяли під контроль кілька селищ в безпосередній близькості від окупованого міста Горлівка, який українські війська тримають в напівкільці. Такі ж дії ВСУ роблять час від часу на заході Луганської області. Командувач ООС генерал Наєв стверджує, що таким чином було звільнено близько 15 км 2 українській території. Правда, після цієї заяви надійшли повідомлення про взяття під контроль ще 10 км 2 під Горлівкою, але ці відомості потребують перевірки - нерідко досягнення ВСУ серйозно перебільшуються пропагандистами.
Слід, правда, визнати, що всі ці дії робляться виключно в рамках «сірої зони», за межі якої ВСУ просуватися не намагається - це було б кричущим порушенням Мінських угод, і Росія могла б скористатися ним як приводом для розв'язання повномасштабного вторгнення.
Росія продовжує поставляти зброю і бронетехніку на території окупованих районів Донецької та Луганської області. Правда, точні цифри в Україні назвати не можуть. Наприклад, за даними ГУР МО, проти України на Донбасі воює 35,5 тисяч осіб, в тому числі і росіяни, 475 танків, 948 бойових броньованих машин, 762 артилерійських стовбура і 208 реактивних систем залпового вогню. У той же час, глава Генштабу ЗСУ Муженко наводить інші дані - 32 тисячі чоловік і 700 танків. Цей різнобій зрозумілий: ніхто не пустить українських спостерігачів на окуповані території, щоб вони перерахували там війська і бронетехніку. Тому дані найчастіше оціночні, з урахуванням уривчастих відомостей про помічених ешелонах з технікою, про виявлені місією ОБСЄ ділянках скупчення техніки і т.д.
Берегова охорона РФ в Азовському морі
Єдина ділянка, де конфронтація з Росією серйозно посилилася, - це Азовське море. Російські прикордонники зупиняють і затримують судна, що йдуть в українські порти або з них. Причому найчастіше росіяни діють в безпосередній близькості від портів Маріуполя і Бердянська. Україна зосередила на узбережжі деякі сили для відбиття можливої атаки з моря, однак захистити свої суду вона не в змозі, тим більше що Росія діє в рамках двостороннього договору про статус Азовського моря. Україна могла б так само в рамках цього договору зупиняти російські судна, проте їй елементарно нема чим - українська морська охорона серйозно поступається контингенту Прикордонної служби і Чорноморського флоту РФ в Азовському морі, а Військово-морські сили України в Азовському морі відсутні взагалі. Питання, чому Україна в односторонньому порядку не розірве договір про статус Азовського моря, залишається відкритим.
Чи варто чекати рішення донбаської проблеми найближчим часом? Скоріш за все ні. Обом сторонам вигідніше тягнути час, використовуючи Мінські угоди як привід нічого не вирішувати. Обидві сторони намагаються зробити війну якомога дорожчий і невигідною для противника, причому з мінімальними втратами для себе. Що характерно, обом сторонам це в деякій мірі вдається.
- UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
- USD: skrill.com, [Email protected]
- BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
- ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
- DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
- LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS
Чи варто чекати рішення донбаської проблеми найближчим часом?